Ідея проекту «Собаки Петрова» належить латвійському шанувальнику мистецтва Марісу Вітолсу, саме він виокремив у творчості Євгена тематику «братів наших менших». Завдяки такому погляду на картини Петрова й відбувся тематичний підбір робіт, який раніше у виставковій діяльності художника не використовувався. Проект об’єднує в собі твори не лише різних періодів, починаючи з 2010 року й зовсім нові, а й роботи, виконані в різній техніці: живопис олійними фарбами, акварелі, а також скульптури.

Потенційні концепти для своїх виставкових проектів Петров знаходить на вулицях Одеси, у прямому сенсі цього слова. Це обездолені менти й гіркі п’яниці, безхатченки та пляжники, які загорають на алюмінієвій фользі, міські божевільні і ще позавчора молоді жінки, які своєю поведінкою демонструють небажання миритися з плином часу. Всі ці персонажі здебільшого стають об’єктами прискіпливої уваги політичних, культурологічних та інших студій, для художників вони перетворюються в естетичні фігури, а для найбільш сучасних, але лінивих художників – в реді-мейди у плоті та крові. Вже довгий час, із року в рік, Євгеній працює з ними на концептуальному рівні, перевершуючи пересічну думку про ці персонажі, перетворюючи їх у своїх «концептуальних персонажів».

Собаки, яким присвячено цей проект, - перший «концептуальний персонаж» Петрова. Симптоматично, що свої генеалогічні пошуки він починає з тварини, іманентними якостями якої є прив’язаність до людини як до «розумної тварини», не дивлячись на набір її соціальних фігурацій, і тільки потім Євгеній переходить до розвідок міських маргінальних верств. Якось Діоген попереджував, що експлуатація тварин, у тому числі й собак, без необхідних для цього знань, задля своєї користі, чреваті наслідками. Якоюсь мірою «Собаки Петрова» напружені кінічними смислами витримкою у півтори тисячі років. Свого часу Олег Кулик використав собаку в якості моделі для своїх робіт, але в кінцевому висновку, для нього собака залишилася лише естетичною фігурою, в яку він іноді втілювався, чого не скажеш про собак Петрова, які стають самодостатніми перцептами, нічим не зобов’язаними тим, хто їх сприймає.

Про знання та акварельну техніку Петрова варто розповісти окремо. Не дивлячись на скромність художника, у 2010 році на Осінньому салоні у Парижі він став відкриттям, на арт-ярмарках до картин Євгенія вже звично ставляться з підозрою, викриваючи в його акварелях штучні сурогати нових технологій, таких, як, наприклад, принти. Дійсно, Петров максимально використовує можливості акварелі, знаходячись між живописом та графікою. Це прояснює дві важливих речі для сучасного арт-ринку. По-перше, людей вже починає нудити від засилля тільки концептуального мистецтва, вже майже столітнього штурхання трупу Дюшана, по-друге, побачивши альтернативу, до неї завжди ставляться з особливою підозрою. Власне, у цьому весь Петров – який легко розсікає постмодерністський хаос як афектами та перцептами, так і концептами. Тоді як переважна більшість сучасних живописців компенсують форму кольором, уникають детальних пропрацювань у своїх роботах, для Петрова неперервність лінії в графіці, кропітке пропрацювання як переднього, так і заднього плану на полотні, залишається апріорною даністю. В акварельній графіці художникам часто не вистачає об’єму. Цю проблему Петров вирішує абсолютно геніальним ходом – починає ліпити скульптури, після чого цей досвід конвертується в об’єм на картині. З часом скульптури стали невід’ємною частино його творчості і будуть представлені у новому проекті. Петров зміг налагодити своєрідне безвідходне виробництво в окремо взятій майстерні. 

Сила Петрова в тому, що він ухилився від такої пастки сучасного суспільства, як вічно зростаючий темп. Поки більшість художників розсіюються на тренди, Женя методично відточує свою техніку і неспішно плете концептуальні сіті для своїх майбутніх проектів. І навіть, зайнявши своє місце в топі кращих європейських художників, Петров не зупиниться і буде далі примушувати визначених людей, які дивляться на його полотно, відчувати, що пляжниця зі щільною статурою, засмагаючи на фользі, здається більш реальною, ніж той, хто дивиться на цю картину. У Петрова є всі шанси продемонструвати, що мистецтво може руйнувати системи не гірше барикад.

Геллер Саша

Євген Петров як безкомпромісний критик реальності, не залишає глядачів байдужими. Його роботи є симбіозом експресії та витонченості, постмодерністського сюжету та віртуозної класичної техніки.

Редактор французького журналу Artension П'єр Сушо у статті «Нещадна акварель» так прокоментував творчість Євгена: «Я відкрив для себе Петрова на останньому Осінньому салоні в Парижі. Ця зустріч шокувала мене так, ніби на шляху мені випадково трапився метеорит або зустрівся інопланетянин. Його роботи - справжня художня диверсія, руйнування догм і підвалин попри скромність і скупість художніх засобів».

Якість його двометрових акварелей, зі всіма аспектами класичного малюнка (деталізація, композиційне рішення, ефекти фактури) свідчить про сильну художню освіту автора. І на противагу, й навіть деяку конфліктність з технікою, виступають жорсткі й часто фантастичні сюжети Євгена. Іронія, сарказм і трагізм мислення Петрова присутні у всіх його проектах і роботах. Історія, час та простір, в яких опинилися герої його творів, завжди чітко зрозумілі. Сам Петров колись зауважив: «Я малюю те, що мене дратує в навколишній дійсності, а у випадку з собаками я часто малюю себе». 

Ідея проекту «Собаки Петрова» належить латвійському шанувальнику мистецтва Марісу Вітолсу, саме він виокремив у творчості Євгена тематику «братів наших менших». Завдяки такому погляду на картини Петрова й відбувся тематичний підбір робіт, який раніше у виставковій діяльності художника не використовувався. Проект об’єднує в собі твори не лише різних періодів, починаючи з 2010 року й зовсім нові, а й роботи, виконані в різній техніці: живопис олійними фарбами, акварелі, а також скульптури.

Назва проекту апелює до діяльності лауреата Нобелівської премії в галузі медицини, російського вченого-лікаря Івана Павлова. Під час експериментів над сотнями піддослідних собак він зробив чимало відкриттів щодо фізіології травлення. Йому також належить авторство таких термінів як умовний та безумовний рефлекси.

За словами Петрова, «собака, вирвана з контексту навколишнього життя, перетворюється на самостійну одиницю, особистість. Мене як художника цікавить в першу чергу характер тварини (це очі), форма собаки з точним індивідуальним контуром і фактура (шерсть). Найчастіше я малюю бійцівських та безпритульних собак. У одомашнених тварин немає досвіду "пережитого" та інстинкту самозбереження, в них завжди є надія на когось. З бездомними інакше - вони адаптувались до байдужості та жорстких умов дійсності. Покладаються вони виключно на інстинкти і переважно примикають до зграї собі подібних. Тут все підпорядковано правилам -  ватажок зграї, самка, діти. Все майже як у людей. Але! Є три основні відмінності:

-          собаки за жодних обставин (будь вони безпритульні чи свійські) не поводитимуть себе неприродно;

-          вони ніколи не зрадять людину, з якою живуть;

-          як би їм не було важко - не зможуть собі нашкодити.

Є, звичайно, ще один нюанс: ми можемо їх взяти до себе, а вони нас - ні».

В проекті «Собаки Петрова» зафіксовані обставини, у яких звір потрапляє в ситуацію, створену або спровоковану людиною. Це байдужість, бої без правил, стихійні лиха, гонитва або гра. Сценарії часто жорстокі й антигуманні. Але ж собака завжди залишається собакою.

Рига, 2014
Riga Art Space